ЧАСТИНА 1. Як випадково я став аспірантом або чи можлива в Україні справжня наука?
Температура: ворог чи союзник?
15.03.2025
ЧАСТИНА 2. Гра в пророка, або як перехитрити смерть?
31.03.2025
Аспірантура – особлива сторінка мого життя.
І я запрошую всіх вас на мить поринути за лаштунки світу науки й практичної медицини щоб побачити, як все це облаштовано, живе та працює. Моя аспірантура потрапила на період пандемії ковіду, тому цей період окремо став цікавим й насиченим. Що тоді творилось тоді під час пандемії? Й чи взагалі можлива в Україні наука світового рівня?
2020 рік. В країні вирує пандемія ковіду. Люди масово хворіють. Деякі важко, більшість легко, але частина пацієнтів, на превеликий жаль, помирає в інфекційній реанімації. Лікарня переповнена вщент, постійно не вистачає кисню, маса медичних, технічних та організаційних питань, пошуки ефективного дієвого протоколу лікування, гострі скандальні питання ранньої діагностики та сортування хворих, маса емоцій, нарад, напруження сил й можливостей всього колективу величезного госпіталя…
Життя медиків за лікарняними стінами під час пандемії це щось особливе й ні на що не схоже. Ні до епідемії, ні після. Це наче справжня війна. Деякі співробітники одразу звільнились, налякавшись ризику померти від невідомої зарази. Інші, на свій страх та ризик, погодились сумлінно працювати, наважившись на крок в невідоме. Адже на початку всім було лячно, невідомо що то таке, той загадковий заокеанський «ковід». Наскільки все серйозно? Як захистити себе та рідних?
Це вже потім всі стануть такими розумними й безстрашними. Але на початку ніхто нічого не знав.
Цим звичайним, природним страхом людини перед невідомим, миттєво скористались всі, кому не лінь. Від виробників та постачальників нікому не потрібних костюмів, респіраторів та санітайзерів, до… скажемо так: людей, які здатні керувати світовими процесами та думкою велетенських мас. Більшість ЗМІ (але не всі – адекватні журналісти, хоча й на рідкість, також попадались) з радістю готові були підхоплювати будь-які висловлювання, особливо не переймаючись фаховістю «диванних експертів». Або для хайпу чи рейтингу своїх видань, або із наміром впдивати на населення. Потік некерованої інформації готовий був знести на своєму шляху будь-які осередки здорового глузду чи наукових виважених засад.
І в цей шалений потік звісно, що потраплять одразу і співробітники лікарень. Адже медики – це прості люди, які так само бояться й переживають, чи не помруть від зарази або чи не принесуть небезпеку додому, до своїх маленьких дітей чи літніх батьків. І замість підтримки чи допомоги, скрізь просто лякають… З кожного кутка…
Однак, у медика є одна величезна перевага, якої немає у всіх інших. Він бачить все своїми очима. Й дуже швидко, буквально протягом декількох тижнів, на нього вже не так просто буде тиснути «лякалками» та всілякими дешевими фейками. Бо медик із всім цим зіштовхується безпосередньо першим й має час на формування власної думки.
Коли спочатку тобі дають одну маску на добу протягом двох тижнів, потім дві, три, а ти не захворіваєш, дуже складно потім через місяць тобі ж довести, що цей новий захисний «протичумний» скафандр так конче необхідний й без нього всім гаплик… Коли більшість ЗМІ кажуть, що вірус вбиває всіх і кожного, а в тебе повне відділення пацієнтів, які впевнено й швидко одужують, а в реанімаціях взазвичай лише люди з групи ризику, ти просто перестаєш слухати новини… Коли медперсонал спокійно, без ПЛР тесту, після чергування пускають додому в метро, в набиту натовпом маршрутку чи електричку, але при цьому кажуть про суворий карантин й заборону гуляти в парку… Якось не складається картинка...
Перші суперечки
Вируючи в епіцентрі вихору самих головних подій на планеті ще й в найбільшому ковідному стаціонарі столиці, якось само собою виробляється певне критичне мислення до багатьох речей. І попри те, що багато чого здавалось тоді незрозумілим й дивним навколо ковіду, певні моменти дуже швидко розклались по поличкам. Але це багатьом не сподобалось…
Перший серйозний «батл» розв’язався навколо фейка, що після одужання від ковіду не формується повноцінний імунітет, й людина дуже скоро захворіє повторно, та ще й в більш важкій формі. Уявіть собі пацієнтів, наляканих, виснажених після тривалого лікування, а їм кажуть, що це тільки початок.
Чекайте, мовляв, скоро знову повернетесь в реанімацію… А що вже казати про медперсонал, який вже в більшості перехворів й із полегшенням думає, що все вже позаду й можна не лякаючись йти на роботу… А тут кажуть «фахівці» на жовтих сторінках преси, що ви ніколи не будете тепер в безпеці й кожний новий штам має силу заражати вас знову й знову... І як йти на роботу після такого?
Звичайно, що такі панічні дешеві твердження не мають нічого спільного із реальністю й суперечать засадам класичної імунології. Але ж треба це було довести ще раз, знову, вже на прикладі ковіду.
На щастя, модель та дизайн дослідження було не важко виконати. Як раз в лікарню звернулось багато хворих із одного з гуртожитків Києва, закритого на карантин. Там одночасно захворіли майже всі, але в різній формі. Хтось легко, хтось важко. Достатньо було сформувати чітко групу спостереження, взяти тих, хто точно доказово перехворів на ковід, й робити у них кожен місяць аналізи на антитіла та дивитись, захворіють повторно досліджувані чи ні.
Результати вийшли взірцево показовими. Антитіла чудово вироблялись після хвороби, учасники в досліджуваній групі демонстрували гарну відповідь імунної системи, чітко було видно рівень та динаміку антитіл із часом і…о диво 😊 ніхто не хворів повторно аж півтора року!
Відмова публікації
Сенсаційними ці результати називати мабуть не варто, бо вони підтвердили загальновідомі постулати інфектології й принципово велосипед не відкрили.
Але на той час це була величезна перемога!
Любителі накручувати паніку та істерію в масах дуже потужно й боляче получили по зубах. Тим паче, що протягом наступного року по всім куточкам світу вчені отримали такі ж самі цифри й прийшли до такого ж висновку, що і ми в своїх особистих, вітчизняних результатах.
Але ми були першими!
Звісно, впевнений в суспільно-значущій важливості отриманих даних, я поніс свою першу статтю про антитіла після перенесеного COVID-19 одразу же в травні 2020 року в редакцію відомого наукового фахового медичного журналу і… Мені відмовили! І не просто відмовили, а цинічно затягнули час й збрехали, щоб я взагалі не міг опублікувати свої дані якомога довше…
Поворотний момент
Розпачу не було меж… Шукаючи потужного союзника, я попрямував в Інститут фізіології ім. Богомольця, щоб попросити допомоги у науковців для публікації своєї важливої статті.
Це був поворотний момент.
Я піднявся на третій поверх, зайшов у відділ Молекулярної патофізіології, де знайшов єдиного знайомого, Віктора Євгеновича Досенко, професора-патофізіолога, лектора та викладача в НМУ ще часів мого студентства. Ми привітались, я показав свій рукопис та поскаржився на «кричущу» несправедливість й байдужість до актуальних висновків моєї невиличкої дослідницької роботи. І бородатий професор, володіючи геніальною науковою інтуїцією та баченням наперед, сказав:
– Із антитілами все ясно. Це класичні універсальні речі. Це звісно хороша робота, я тобі допоможу із публікацією, скажу до кого звернутись й куди. Це не проблема. Але у мене є інше питання! Що тобі, як практичному клініцисту, більше всього не зрозуміло в COVID-19? Що насамперед викликає здивування й турбує?
Зрадівши, що мене не «відфутболили» одразу, я ні хвилини не задумуючись сказав, що сама найбільша для мене загадка, чому серед самої вразливої та прогностично поганої групи ризику пацієнти дуже по-різному хворіють. Чому одні одужують, інші ні? В чому секрет? Що насправді вбиває людей при ковіді та як це передбачити наперед?
– Поступай до нас в аспірантуру! Будемо вивчати це питання та обов’язково знайдемо відповідь! – одразу ж запропонував професор.
Від несподіванки я й не знав, що сказати. Яка ще аспірантура? Коли? Зараз? А які умови вступу? А що треба робити? Я ж працюю майже на півтори ставки в лікарні, у мене немає часу…
– Через 6 днів екзамени. Візьми підручник по патофізіології й готуйся. Якщо здаси, то вітаємо в аспірантурі через тиждень. – Щиро посміхнувся професор та потиснув мені руку.
– А дисертацію будемо робити по «антитілах»?
– Ні. Треба мислити набагато масштабніше та глибше. Ми будемо досліджувати основи фундаментальних процесів, які відбуваються при важкому COVID-19. У нас тут працює цілий відділ, є обладнання, реактиви, потужна команда. Тобі буде цікаво!
Щасливий білет
Я встиг прочитати лише половину підручника за ці короткі кілька днів, але, на щастя, білет витягнув той, що знав. Мені повезло. Екзамен я здав.
Через тиждень, ніяковіючи та соромлячись перед старшими науковими співробітниками, які легко володіли багатьма хитромудрими методиками, вели «вумні замудрьоні» бесіди й вільно гралися з дорогучими приладами та реактивами, я офіційно став аспірантом. Професор познайомив мене із головними науковими зірками відділу, які стануть моїми основними наставниками й помічниками, а також із моїм першим науковим керівником, геніальною науковицею пані Тетяною Ігорівною (Древицькою), й втрьох ми обговорили тему майбутньої дисертації. Звучала тема сухо й лаконічно: «Молекулярно-генетичні та імунні механізми важкого перебігу коронавірусної хвороби», але суть розкривалась грандіозна за своїм замахом та задумом:
Ми спробуємо розгадати причину важких ускладнень при COVID-19 та навчимось прогнозувати перебіг хвороби ще до розвитку цих ускладнень! Ми скажемо наперед, хто буде хворіти важко, а хто ні!
Так, неочікувано для себе, я вступив в новий для себе світ фундаментальної науки. Щоб разом із цілою командою науковців згодом дійти до неймовірних результатів й висновків!
Це був тільки початок!
Далі буде 
Друга глава:
Гра в пророка, або як перехитрити смерть?
https://dubrovskyi.com.ua/blog/chastyna-2-gra-v-proroka-abo-yak-perehytryty-smert/
P.S. Із статею по антитілах мені також дуже повезло. Завдяки професору я познайомився із Борисом Донським, неймовірно харизматичним імунологом із світовим ім’ям, завідувачем Лабораторії Імунології при ПАГу. Боря став мені справжнім другом та вчителем. Працюючи разом, ми згодом опублікували не одну статтю, в тому числі в міжнародних журналах із дуже високим рейтингом. Але перші статті по антитілах були для мене самими особливими – в цьому контексті ми були першими не тільки в Україні, але у світі! І показали, що науку в Україні можна робити на світовому рівні!
І що наука - це надпотужна зброя проти невігластва, шахрайства та брехні.
